Kontynuując cykl Сьогодні всі ми говоримо українською zapraszamy do lektury tekstu Luby-Paraskewii Strynadiuk o Suchońkim z Hołów, najstarszym skrzypku dawnej Huculszczyzny, dla której to postać tej miary co dla Podhala Sabała. Miejmy nadzieję, że nigdzie jeszcze nie publikowana (!) praca pani Luby to kolejny krok ku przywróceniu pamięci tej legendarnej postaci.
Цей художній текст мав би колись увійти до моєї наступної книжки прози «По татовому плечу», де буде розділ про гуцульську музику, гуцульських музикантів. Про Сухонького з Голов – першого скрипаля стародавньої Гуцульщини, я дізналася від Лешека Римаровича, з його дослідницької статті про Сухонького, й одразу собі пригадала, що зустрічала вже це ім’я у текстах Петра Шекерика-Доникового, Станіслава Вінценза, які на сторінках своїх творів закарбували пам’ять про цього віковічного скрипичника давніх гуцульських мелодій.
Бо спочатку був Сухонький, відтак Ґавиць, Моґур, Кумлик…
Сухонький з Голов: найповажніший скрипаль давніх гуцульських мелодій
По-ріцки, по-ріцки,
Та так собі помаленьки
Та й по-старовіцки.
Старенький голівський скрипичник сидів на коновці й повагом грав старовіцких мелодій до співаня чи до данцу: правнук голівських ватажків, в сірому добротному кожусі по коліна, без оздоб чи прикрас, вигравав один давній мотив за другим, повільно, без поспіху, прикладаючи вухо до скрипки, хилячись до неї, мов дитина до мами.
Це – Сухонький, головний весільний музикант, перший скрипичник стародавньої Гуцульщини 80-х років 19-го століття. Грав богацких игор до співаня й до данцу на весіллях чи інших гуцульських набутках, спроволока потягуючи смичком по струнах скрипки ялинової: і ніхто краще не міг зайграти за нього старовіцких самотніх мелодій із давніх часів: Ой, пиду я на Голови до свої родини, а там – грушок, а там – сливок, всеї садовини.
За ним любили співати весільні гості, ґазди поважні: ловилися за тужну мелодію й співали давніх гуцульських співанок, помалу, не поспішаючи, по ріцки, по ріцки, та так собі помаленьки, та й по-старовіцки.
Грав давніх голівських игор – опришківських, леґінських, полонинських гуцулок; гуцульських колід – плєс, круглєк – аби вам бджоли си низко роїли; весільних старовіцких мелодій до стріту, до співаня, до данцу: вів перед, а тоді всі разом, скрипки, цимбали й флоєрки, грали за Сухоньким: ой, музико, музиканте, єк ти файно граєш, ручки би‘кі ни боліли, їк перебираєш.
Задавав темп всьому весіллю, його слава шанованого музиканта, найкращого скрипичника правдивої первовічної гуцульської музики, смутної й повільної, притягувала й вабила гуцулів з усіх горбів і плаїв: сходилися на весілля, квапили, приквапляли, аби не спізнитися, не забаритися, бо там грає Сухонький, найславніший скрипаль старовіцких игор.
Сиві лагідні очі вдивлявся кудись в далечінь, Сухонький, старенький й худий скрипичник, однак жвавий й енергійний, з харизмою в рухах і погляді, сидів в хоромах під задньою стіною на лавиці, застеленій гуцульським ліжником у кольорові ромби, і грав з охотою, не зупиняючись, щонайкращих гуцульських мелодій, смутних і мрійливих игор, красно проводячи смичком по струнах пружистих: і не кожен знав заспівати за ним по-старовіцки, заданцувати трісунку, стародавній гуцульський данець, пересуваючись дрібно по колу в ритм, повільно й бистро водночас, внутрішній данець, на позір тихий і неспішний, з внутрішніми рухами, жвавими й енергійними, буйними і бистрими. Гінкими, як гірські потоки. А радісними: Ой, куєт зазулиця там попид Лихоньким, а там варто заспівати, де йграєт Сухонький.
Пам’ять про Сухонького збереглася в старовіцких мелодіях, співанках, передалася в спогадах найстарших гуцульських музикантів з Голов, Бистреця, із Жаб’я.
Його розпізнали, повагом провели крізь віки, Петро Шекерик-Доників, Станіслав Вінценз, Станіслав Мерчинський.
Дві старовіцкі игри Сухонького – старовіцкі гуцулки до співаня, записує в своїй збірці гуцульських мелодій «Музика Гуцульщини» в 1938 році Станіслав Мерчинський, польський скрипаль, композитор. Мелодії Сухонького грають для Мерчинського музиканти з Голов – скрипалі Михайло і його син Дмитро Федір Карабчуки, земляки славного Сухонького.
Рік 1887, осінь, полонина Кізя під Чорногорою. Віють вітри, віють буйні, бушують, розгулюють полонинами, ламають дерева. Вмить випогоджується – небо робиться кришталево-чистим, безхмарним. Виглядає сонце, лагідне і тепле.
Це – час розлучєня. На полонинах грають трембіти. Сповіщають про прощання худібки з полонинкою аж до наступної весни. Поприходили люди з долів, ґазди забирають свою маржинку домів. Довкола гамір, галакання. Люди рейвахують, вівкають, співають: один прийшов по овечьки, другий по корови, зачєласи полонинка смутити поволи…
Фока Шумеїв, славний ґазда з Ясенова, цієї осені на день розлучєня має особливу місію – як весільний староста він має запросити весь нарід полонинський, де кого стріне, на весілля найстаршої доньки дідича з Криворівні. Фока ближиться до полонинської стаї з живою ватрою, що горить посеред стаї, освічуючи й огріваючи її без перестанку; підходить до кошар, до загород і застайок полонинських, і просить мішєнників, ґаздів, весь нарід, що прибув на полонину по свою худібку, з Жаб’я, Зеленого, Криворівні, Ясенова, аби були ласкаві прийти на весілє на Покрову в Криворівню: просили дідич, дідичка та й панна, та й я, староста весільний, вас файно прошу, абесте були ласкаві прийти на весілє на Покрову до Криворівні до доньки дідича.
Що будуть великі гуцульські музики, з Жаб’я, з Ясенова, з Голів. І три музики циганські з Буковини й Мадярів. Та й буде жидівська музика для панів аж із Коломиї.
Запрошено також скрипаля Сухонького з Голов із його капелою: Сухонький, Сухонький… Нарід заворожений, піднесено здивований. З великою шаною вимовляють прізвище скрипаля: ‘ме грати Сухонький, йдемо на весілє, аєкжеж. Бо там ‘ме грати Сухонький. Людям не терпиться, вже би йшли на весілє. Переживають, аби встигли, аби не запізнилися, бо там гратиме Сухонький – найповажніший гуцульський скрипаль, музикант старовіцких гуцульських мелодій до співаня й до данцу – і ніхто краще не зайгарє за нього вовік в скрипку старовіцьких повільних мелодій: в першій книзі Вінцензової Полонини, в Правді старовіку, а також в Барвінковому вінку, останньому томі Полонини, Вінценз виявляє найбільшу шану славному гуцульському скрипичнику, Сухонькому з Голов, оповідаючи про нього майбутнім поколінням, закарбовуючи пам’ять про нього на віки на сторінках своєї гуцульської тетралогії.
По Видоршях у Костюка Івана, першого ґазди на всі Голови, справляють пишне й багате весілля: Костюк женить свого сина, одинака. Це – ґаздівське весілє, гирічне й подуфальне, весільні набутки тривають цілий тиждень.
Кості – першунарі, фронтові ґазди. Темні богатирі, з багатого роду Костівського, що не знали рахунку своєму багатству, ґрунтам, худобі, статкам.
В хоромах під високим побоєм на полибичках коло задньої стіни в Костюка на весіллю грають скрипичники, аж упрівають граючи, а з ними цимбали, ребро, флоєрка. В хоромах – грімкі, буйні данці. Данцівники данцують – аж постоли рвуться, помости прогинаються під ногами. Ажень хати дрижать, хороми дзвенять від дорідних гуцульських данців. Данцівники данцують дрібної трєсунки, трьопотять, притрьопують, вигупують ногами, сідають гайдуків, вилискуючи долонями по помості. Співають в данци співанок гуцульських: Та ой, брате, товаришу, зроби ‘ми вигоду, озми мою любку в данец, а я озму твою.
На лавиці за столом весільним в куті сидить на коновочці й грає у скрипку головний скрипичник з Голов, Сухонький, зісхлий, як скіпка, і білий, як молоко: понад нього ніхто не зайграв би краще старовіцких игор до співаня. Спроволока, повільно потягуючи смичком по струнах скрипки, грає Сухонький ґречним весільним гостям до встріту, зустрічаючи гостей аж на царинці.
Бояри, разом з дружбами й дружками після вінчання, заводячи книзєт, молодого й молоду, за столи весільні, тричі співають довкола столів весільної за скрипкою Сухонького: лежєли берви бервінкові, за столи тисовії заводимо книзі молодії…
У повниці, за столами весільними, обдаровуючи молодих, весільні гості співають, ловлячись за мрійливою грою Сухонького: зашуміла буковинка, їк си розвивала, заплакала дівчинонька, їк си виддавала.
До Костів на Голови прибуває з Жєб’я Ботикове весілє – книгиня приїхала по книзя, разом зі своїми боєрами, дружками, весільними гостями, вбраними в пишний старовіцкий гуцульський стрій: усі на конях, буйних, золотогривих, грудастих. Коні – сорокаті, красно висідлані гоноровими богацкими сідлами, вщент вкривають Костюкову царинку.
Ботикова музика, що прибула з Жаб’я, мірялася в грі з Костюковою музикою, боролися, хто довше й краще гратиме до данцу й до співаня, аби вдати гостям весільним найбільше. Музика, яка вела перед, перемагала у грі. Змагалися між собою два старші, головні музиканти-скрипичники: старенький сухорлявий Сухонький, головний музикант старовіцьких игор, і Гнат Ґавиць, молодий жєбівський скрипичник, перший музикант новомодних игор до данцу й до співаня: Петро Шекерик-Доників в другій частині свого роману «Дідо Иванчік» залишає красну й віковічну письмову пам’ятку про свого земляка, голівського скрипичника, преславного Сухонького.
Бо й найяснішому цісареві під час його візиту в Коломиї 15 вересня 1880 року, певно, мав красно грати Сухонький, коли гуцули представляли своєму найлюбішому цісареві Францу Йосифові гуцульське весілє: ішла весільна хода – й Сухонький зі своєю скрипкою задавав темп всьому дійству, пишно граючи найкращих мелодій для свого наймилостивішого цісаря.
Люба-Параскевія Стринадюк