Jest nam poczwórnie miło (bo to i górale, i Huculi, i Tischner, i znajomi z Huculszczyzny!) donieść, że staraniem Wydawnictwa „Discurs” na Ukrainie ukazała się anonsowana już na karpackich tischnerowska „Historia filozofii po góralsku” – tym razem jako „Historia filozofii po huculsku” w przekładzie Ołesia Harasyma. Jest to nie tylko przekład, ale twórcze przekształcenie oryginału, tak aby nie tylko przez język, ale także przez realia (topografia, postacie bohaterów), a przede wszystkim kulturowe odniesienia do huculskiego świata książka stała się częścią „literatury huculskiej”. Znaczącą rolę w jej powstaniu mieli oczywiście sami Huculi, z których pomocy i konsultacji tłumacz czerpał pełną garścią (jest wśród nich znana czytelnikom Płaju i naszego portalu Luba Paraskewia-Strynadiuk). Nie można także nie wspomnieć, że powstałe w 2013 r. Wydawnictwo „Discurs”, mające w dorobku wydanie wielu dzieł współczesnej literatury ukraińskiej (ale także przekładu książek ks. J. Tischnera i J. Żakowskiego „Tichner czyta Katechizm”, S. Vincenza „Prawdy Starowieku”, czy P. Szekeryka-Donykiwa „Dido Iwanczik”) ma siedzibę w przysiółku Gruń w huculskich Brusturach.
Mamy nadzieję, że tischnerowskie eseje o naturze człowieka, o dobru i złu, o sacrum i profanum – bo tym w istocie jest jego „Historia filozofii po góralsku”, zostaną dobrze przyjęte na Ukrainie (i oczywiście na Huculszczyźnie), spotkają się nie tylko z pozytywną reakcją czytelników na dzieło literackie jako takie, ale że wpłyną także na postawy, poglądy i wybory życiowe – a przecież o to księdzu jegomościowi chodziło.
Czy projekt huculskiej transpozycji góralskiego i tischnerowskiego świata się powiódł, czy Sztefan Bida z Mikuliczyna (zwany dla niepoznaki Talesem z Miletu) i Katerynka z Połumystnego brzmią tak samo soczyście jak Stasek Nędza z Pardałówki i Kaśka z Nędzówki – potwierdzić może wyłącznie lektura, do której miłośników Huculszczyzny gorąco zachęcamy.
Dzięki uprzejmości wydawcy czytelnicy naszego portalu mają (jako pierwsi w całych Karpatach!) okazję zapoznania się z fragmentami książki (tu pdf), a dzięki uprzejmości Luby-Paraskewii, która przeczytała specjalnie dla nas fragment książki, także do posłuchania jak po huculsku gado jegomość Tischner i jego góralsko-huculscy bohaterowie (tu link).
A że wszystko to dzieje się w ramach naszego cyklu „Сьогодні всі ми говоримо українською” poniżej zamieszczamy fragment posłowia pióra Ołesia Harasyma oraz początek dzieła ks. Tischnera w tłumaczeniu na huculski.
Leszek Rymarowicz
З післямови перекладача Олеся Герасима
[Коли] до мене потрапила знаменита «Історія філософії по-ґуральськи» Юзефа Тішнера. Без довгих сумнівів я вирішив узятися за неї, і для мене було цілком зрозуміло, що в українському перекладі ця філософія має зазвучати «по-гуцульськи». […]
Здавалося б, завдання перекладача в цьому випадку – спочатку подумки перекласти ґуральський текст польською, відтак польський – українською, щоб у підсумку відтворити це все по-гуцульськи. Але що б ми отримали? Персонажі, близькі полякам, але зовсім невідомі українцям, реальні ґуралі (багато з них – це добрі знайомі Юзефа Тішнера) раптом заговорили б по-гуцульськи, живучи на польському Підгаллі, у переважно невідомих українцям селах і містечках, на невідомих нам горах і полонинах, на берегах невідомих рік. Гадаю, щось подібне мало кого б зацікавило. І власне задля того, щоб усе по-справжньому сприймалось як гуцульське, щоб усі місцевості й персонажі стали впізнаваними, слід було не просто перекласти текст, а й самих персонажів та їхні місцевості пристосувати до нашої Гуцульщини. […]
…ще кілька слів про мову. Гуцульську. Немає канонічного, «найправильнішого» гуцульського правопису. Численні відмінності в написанні слів легко зауважити не лише між «класичними» текстами Шухевича, Хоткевича чи Шекерика-Дониківа, а й у межах одного твору того самого автора. Показово, до речі, що й Тішнер не раз передає одні й ті самі ґуральські слова по-різному. […]
Я старався уникати надто ревної «локалізації», маючи перед очима візію хай уявного, але «соборного» гуцульського правопису. З другого боку, саме мовна індивідуальність, слово реальних носіїв робить мовлення живим, соковитим і, врешті-решт, правдивим. Та все ж за основний орієнтир мені слугував текст «Діда Иванчіка» Петра Шекерика-Дониківа, з чим погодилися й редакторки. Усвідомлюю однак, що дискусія, безперечно, продовжиться, і її варто лише вітати.
***
«Чи Ви, отче, справді вважаєте, що все найважливіше можна перекласти по-ґуральськи?» – запитали якось Юзефа Тішнера. «По суті так, – відповів Тішнер. – А якщо ні, то шкода й казати».
Маю надію, що й по-гуцульськи про найважливіші на світі речі теж можна розповісти не гірше.
Фрагмент з книжки Юзефа Тішнера «Історія філософії по-гуцульськи»
ΦΙΛΟΣΟΦΙΑ
На почєтку увезде були гуцули,
а витак опіслідь поробилиси турки й жиди.
Гуцули були першими “фільозофами”.
“Фільозоф” – то є сказане по-грецки.
Значіт то само шо: “мудрагель”.
А то сказане по-грецки, аби ни пизнати.
Бо нашо то всьо знати, єк було на почєтку?
Однако греки то ни були греки, лиш гуцули, шо вдавали грека.
Бо на почєтку ни було греків, лиш увезде були гуцули.
ΘΑΛΗΣ Ο ΜΙΛΗΣΙΟΣ
Теперичькі вам уповім, єк було направду
з тотими мудрагелєми. Чісту правду му казати.
Бо икий бих мав інтерес, аби туманити?
Перший мудрагель називавси в книжках
Талес, але направду називавси вин
Штефан Біда ни з Мілету лиш з Микуличіна
Йиго дєдя кутав вивці и продавав коні, тай чєсом брав сина до міста, аби фіру сторожив. Але Штефанкови нудилоси так сидїти на фірі й сидїти. А сидїти було мус, тай з тотих нудив навідало го думанє. И зробивси, єк той мудрагель. Штефан Біда з Микуличіна, котрому аби ни пизнати, поклали имнє Талес з Мілету, ни вженивси. Коли йиму мама докучєла: “чьо їс си ни жениш”, то ї говорив: “шє ни чєс”. А єк шє колис нагадала, то казав ї: “вже ни чєс”. Так то ни було чєсу на дурниці. Єк го хтос питавси, чьо ни маєт дїтий, то казав: “бо я люб’ю дїти”. Але були й такі, шо си з него підсміхали. Икос вночі війшов вин на ґрунь, аби си надивити на звізди тай бехнувси д’зéмни. Увиділа то Катеринка з Полумистого тай рознесла по цілому селі: “Гей, икий ‘ми з него мудрагель, ни видит того, шо пид ногами, а хотів би знати шо на небі”. Баби на селі ни шєнуют нижонатих. Хіба ксьондза.
Сегодне навіть малі дїти учютси в школах “тиуреми Талеса”, казати би Штефана Біди з Микуличіна. А було з тов “тиуремов” так. Єк будували дзвиницу церькви у місті, то кінчіласи їм мірка и ни знали, ци тра вже кінчєти дзвиницу, ци шє ні. И йикби ни Штефанко, була би з того друга вежя Вавилонска. Бо майстри були робитні, ни такі, йик сегодне. Лиш Штефан вишпекулював, шо аби помірєти висоту будови, маєш помірєти її тінь вид сонця тогди, коли тінь хлопа така задовга, єк сам хлоп. Помірєли. А тогди Штефан каже: “браччіки, доста”. Но и так та вежя стоїт по сегодне. Штефан однако мав голову на плечях. Раз узимі, єк було темно и душі умерлих пидходили пид викно, Штефанко сказав: “Смерть ничім си ни різнит вид житя”. Хтос му каже: “То чьо їс ни вмираєш?” Вин на то: “Ну та того. Коби си різнила, то бих ‘мо и вмер, а так, нашо буду вмирати”. Такий то був Штефан Біда з Микуличіна, шо з нуди вібаг думанє.
ΙΠΠΟΚΡΑΤΗΣ
Шо вам повім, то вам повім,
але повім вам, шо Гіппократес
по правді низивавси
Василько Галиця з Білих Ослав
А то був дохтор, шо знав хороби лїчити. Перший дохтор на Гуцулії. А було так. Люде си лїчили, єк могли. Вірили, шо слабість приходит вид злих духів. Может тако прийти, єк хто нашле вроки. Икас відьма зиркне на тє лихим оком, и вже чюєш: в голові си мутит и кєгнет на риганє. Тогди тра три рази глипнути на земню и небо, на земню и небо, на земню и небо, тай вроки зчєзнут. Ґазди з Бистреця до сегодне в’єжут коням черлені китици, аби злі вроки прикєгати тай аби коней ни имивси храпак. Допіру Василько Галиця перший взєв хоробу на розум. Зи слабостев можна сказати є так, єк би хто фалчував у музици. Ти кєгнеш приму, а другий секунду. Кєгне зле. Ціле гранє нá ніц. Так само з басами. Прим – най будет – добрий, секунд добрий, а басист рипит. Гет зле. Хороба – то розстроєна натура. Такий скрегіт, аж муряшки по шкірі йдут. А дохтор, шо лїчит, то настроювач натури. Озмет колик вид струни, ту попустит, там пидкєгне, постукав, послухав и… вже йграє! Так само зробит з чьоловіком. Артиста! Тилько шо вид людий.
Рид Галиців був двоєкий. Одно гілє роду воювало. Єк си война точіла, то Галиці вже на ній були. Галиці кожду битву мали вийграну лиш витак цісарі войну пройгравали. А друге гілє роду – то були музики. Ці, єк не йграли, то строїли, а, єк мали вже настроєне, но то йграли. Малий Василько Галиця вив’єзавси з тої суперечьности. Єк одні си б’ют, а другі йграют, то дїтваку ніц си ни лишєєт, єк лиш лїчити. Айбо лїчив так, йикби слабого до гуцульскої музики мав привчіти. Аби и в нім всьо грало.
Йой, Госпидку любий, вин и зуби кєгав, єк тра було. Навіть из зничюленєм. Мав такий маленькій стів из дирков, а попид ним, пид дирков шило було, а пид шпіцом шила – лабка. Єк хтос сідав на столику, то Галиця кліщі прикладав д’зубови, тако вмах притискав ногов лапку, шило штрикало вишше литки, и єк тє ни дзюґне, то гет забув’їс про зуба и… фурт, вже по нім. Икос раз вирвав Галиця бортавого зуба бабі з Дилєтина, то вна повіла: “Знала’м, шо мают корінє, але шоби таке доуге?” Василько Галиця з Білих Ослав вигадав присєгу, шо ї називают “клєтьбов Гіппократеса”. Але єк уна может си так називати, йик гет нієкого Гіппократеса ни було, але був у Білих Ославах Василько Галиця, шо витак перебравси до Ворохти. Там, йик зривавси полонинский вітер тай людий бралоси йкес таке розстроєнє, шо ніц, лиш си вішєли, то вин їх виджив’єв, добрим вітром надував тай так вертав їм духа. Та бо ни всім вертав, а лиш тотим, шо шє ни вистили. Гей-га, тотóму шо вистив, навіть музика ни поможет.
ΑΝΑΞΙΜΑΝΔΡΟΣ
Ци виділисте царинки на Довгім Ґруни, чєрез икий
колис вела одинока дорога з Галичини до Ясінє?
Є на нім роздорожишше Білі Хрести,
відків добре видко Говерлю, Петрос и Близницу.
Нидалечько, у Верб’єжівскій Перії
жив перед віками мудрагель,
шо називавси по-грецки Анаксімандросом,
а так направду був то ніхто инчий, лиш сам
Йвась Пластунєк из Ясінє
Той допіру мудрував! Люде гонилиси за бацулями, гарували коло сіна, крутилиси коло маржинки, а вин – мудрував. Виходив досьвіта за ґражду, дививси, єк неґура д’небу з земні йде, вітер вид Близници д’Чьорногорі кєгне, и дивувавси сьвіту. Хто си дивує, той си видивує. Йвась Пластунєк з Ясінє сам себе питавси: шо було на почєтку? И найшов! На почєтку була пустка. Їкбес сидїв на Довгім Ґруни, то бес так само говорив.
Ни знаю, ци знаєте, шо то є “пустка”? Пустка – то йикби напівнічьо. То си кєгне и кєгне, и ни кінчєїтси. Єк ті царинки помежи Лазішшінов и Квасами. Пробуй хапнути косу тай косити. Йдеш ручка за ручков, а ни менчєїтси. Борше вмреш, єк докосиш до послідку. Пустка – то єкби тоти цекоти на Ребрах у Чьорногорі. Ребро при ребрі, з одного боку такі білєві, з инчего – чьорнєві, а всі йкіс такі нивидєчі й глухі. Кау вам – пустка, напивнічьо. Пустка – то єк чєсом и старий для баби. Нáколи старий бабі допечє, то баба д’нему: “ти – напівнічьо!” Ци з такого может війти шош добре? Может си шош уродити? То доперва питанє!
Але Йвась Пластунєк з Ясінє відав, шо з пустки родитси сама нисправедливість. Бо най будет, вродитси камінь. И уже той камінь пропихаїтси тай розпихає, ліктями моцуєт, шоби инчі камені вид себе видопихати и лиш самому бути на тім сьвіті. Або, ади, єк си вродит трава. Вже та одна трава инчю траву вид себе видпихає, шоби роси їй, прецінь, ни випила. Най си вродит ґудзуля, на тот приклад – павук. Вже тот павук сіть накігає, шоби муха до сіті трафила. Най си вродит єгнє. Вже на то єгнє чікаєт вовк. Розбійницке право рєдит сьвітом. Єгнє їст траву, вовка жерут блохи, а над усим висит пустка. Сьвіт стоїт на розбійницкім праві.
Памнєть про думки Йвася Пластунєка з Ясінє є водно жива. Нарид забуває, хто вповів, але знают, шо вповів. А майбирше сидит їм у голові та пустка, тото напивнічьо, ніц, нічьо. Михасеви Янощуку, котрий жив сто двайціть и шискь років, а дєдьо йкого видів Довбушя, показалоси тото в флєшці. Повім бирше: вно війшло з флєшки. Хлопи при горівці байкували, шо би то мало бути, то “нічьо”. Михась їм повів: “то є пивлітра на двох”.
Думки мудрих людий жиют вічьно.
