Wobec bandyckiej agresji na Ukrainę, dziś na znak naszej solidarności i wsparcia naszych przyjaciół wszyscy mówimy po ukraińsku. Sięgamy więc po teksty, które publikowaliśmy po ukraińsku w Almanachu karpackim „Płaj” i przypominamy je by choć w ten sposób zamanifestować, że jesteśmy z Wami. Jako pierwszą lekturę proponujemy opowiadanie Norberta Okołowicza zamieszczone w 38 tomie „Płaju”, po raz pierwszy opublikowane w „Kalendarzu huculskim” na rok 1935. A o autorze można przeczytać tu.
У час віроломної агресії на Україну сьогодні, на знак солідарності та підтримки наших друзів усі ми говоримо українською. Тобто, ми будемо повертатися до текстів, які були опубліковані українською мовою в Альманасі карпатському „Płaj” і, подаючи їх, таким чином показати, що в цей важкий час ми є разом із українцями. Першим із текстів ми пропонуємо оповідання Норберта Околовича з 38 тому часопису „Плай”, яке вперше було опубліковане в „Гуцульському календарі” за 1935 рік. А про автора можна прочитати тут.
Норберт Околович
Ек перший моcежницкий майстер став опришком
Никорин – то був майстер, икому на цілій Гуцулшіні ни було пари. Про него знали ни лиш усі йиго сусіде, але навіть й подальші Гуцули. Навіть знали йиго й за Горов – на Венґрах, куда він хожував на єрмарки, продавати свої пишні вироби.
Из за гори – изношував він терьхами на конех – мідь ику купував у венґерскій Боршо Бани й приносив її у свої рідні Брустури.
Про майстра Никорина розказували люде, шо він бізувавси навіть й дітьта из рогами зробити. Говорили, шо він був такий головний майстер, шо навіть й опришки давали до него робити свої роботи. Для опришків, він жирував кріси й пістолета. Сипав їй бгачькі ножі з видельцями, та гонорові чєпраги. Робив бартки та плів модні ретєзі.
Усім людем дуже удаваласи йиго робота. Приказуют шє и до тепер, шо ні перед ним – ні по ним ни було другого такого довідного майстра, єк він був у наших горах. То був гирічьний май-стер, такий, шо тепер гляба такого другого майстра найти.
Никорин то ни лиш був перший майстер у горах, але таксамо був він й перший ґазда на усі Брустури. Богатирь. Мав великі забудоване из вишнов граждов опередь хати. Було у нею вогaто грунтів и без тєми маржини.
Вїн одииоко жив. Тихо в йиго хатах було. Він уже від давна був одинцем, a хоть колис мав діти, то тепер жив сам, так як би тих дітнй из роду ни мав, Донька йиго була віддана аж на Гриневій, a оба сини моцні и файні леїїні — воювали за Австрию, дeс у Нитвлії а може шє и далі, лиш одеи Бог то знає — де. Ураз банував старий. Нікорин за ними Ніколи їх ьи міг забути, хіба лиш тогди, ек уснув.
А ек уже йиму тєжко на души ставало, так шо ни міг видержати, тогдч бравси за роботу: ни спав, ні їв – лиш мосєж сипав, дув на ватру, ковав, пилив, різав, жирував без перестанку – aж руки вєли. Очі – пекли від спузи а голова – від лускоту и шмроду – боліла. Його хата тогди, ніби, єк би весілє у ній було – теремкотіла, вівкала: а люди тогди казали: „Лукинови відев удаваєтци робота – бо так лускотит, шо аж бїйно до хати доступити”.
Боєлиси икос люди того Лукина Никориного, хоть він добрий був и зрода нікому нічьо злого ни зробив.
Нідокого він у гості ни ходив, тай нікого у себе ни приймав – лиш колєдників: – тогди у него пили, плєсали тай данцували, шо аж шкабрі из помосту штрікали д’горі.
Він лиш мав икогос годованця из собов, шо обходив маржину. Готовив страву, золив шмате тай лагодив до кузні вуглє на грань. Того годованця ніхьто ни знав віаків він був тай шо то за оден, бо він ни приступний був на бесіду.
Тото икас біда ни хлопчішє був. Охаблений. На ним уводно була вимащена сорочька, єк мазанка. Волосє на голові стрєпаве, повне сіна набите. Тай говорити ни умів, а може за тєжко йиму було говорити. Єк хотів шош сказати то всамперед доста си начіхав тай нашмарькав а однако ни усі розуміли, шо він хотів иаказати.
Так єк люде боєлиси Никорина, так и тот хлопчішє боєвси людий. Єк си бувало шош йиго питали люди, а він ни бізував відповісти – тогди ставало йиму бійно. Підштрикав єк заїц, біг ит хаті тай ховавси на під.
За того годованця говорили люди, шо то йиго колис опришки мали набити за тото, шо він на них изводйв пушкарів тай давав мандаторови знати де си опришки повертали. А єк си він видужів, то опришки пожєлували йиго тай привели Никориному на годованця.
***
Ближиласи весна. Студена нічь. Від Ґреготу ишли хмари – низилиси. Чюхалися у смеречє. Виглєдало, шо хотіли цілий світ укрити. Из заходу вієв – повівав вітер, ніс из собов тверду двингру, шо лускотіла по дахах, єк би хьтос метав шротом по драницях.
У хаті сидів Лукин. Курив велику люльку й дививси на ватру, шо горіла цїд великим коменон тай думав, єк маєт писати тоти чепраги из ретізями, шо замовили у него опришки.
У нижній хаті годованец Иванко клав ватру, ломив бортаві драниці на ватру, тай аж вівкав стогнучі, єк котрас груба драниця ни даваласи йиму переломити на коліні.
Никорин сидів сам у хаті, ждав – бо у таким чєсі, у такій мрєчі любили д’нему зазерати опришки тай вїдберати собі у него замовлену марфу и давати нову роботу. Опришки добре йиму платили, бо їм си завжде удавала йиго робота.
Шош задуботіло в хоромах, и зараз отворилиси двері у хату: – „Добрийдень ґаздо”, – загриміло нараз д’нему богато грімких голосів. „Добре здорове – єк си гостило у світі?”
„Миром побратиме. Набували ми си доста – усєляко”.
Прошу покорно бутьте ласкави панове з добромиром – у хату” – говорив футко ґазда й просив опришків увійти у долішну хату.
Иванко крутивси, шош припрєтував, руки сіпалиси йиму на усі боки – й сам ни знав шо робити.
„Ни бій си сараку-ни иззїмо тебе” – говорив старий опришок – „прикрий лиш веренями вікна тай світи каганчік”.
Долішна хата відразу стала повна опришків. Було шош їх зо двайціть, а може й бїрше.
„Ми дуже трудні тай пудно ми поголодніли, шош бих иззіли коби було шо добре тай богато їсти” — смїєвси оден опришок.
Опришки усі були сильно оружені, усі мали – креси, пістолєта, порошниці, ножі й бартки-сталєнки. На крисанях у них були золоті борти. А за ними позакитичювані готури, татарваки и пави. У декотрих на голові були шєпки золотом закитичєні. У старших опришків рекезі и чепраги, а у молодших череси, повні люльок, тигиню, протичьок и сугаків. На плечьох у них — були повні бисаги й бордюги.
„Так майстре наш любий та солодкий”. – „Уже приходит наше опришківске стріченє. Доста нам уже спаня – йдемо веснувати” – говорили Лукинови, опришки – сідаючі у хаті на лавицьох и постели. „Переночюємо у вас, а досвіта уже будемо на Греготі”. Иванко уніс из кліти буженицу, тай из вишної хати голубці из солонинов, а опришки повитєгали из бордюгїв свою горівку. Їли, пили и сміелися та жертвували и ураз кликали ид собі Иванка, шо футко штрикав то на пид, то у кліть, то у дриворуб дров на ватру, уводно шош гутурічі собі під носом.
Лукин сидів тихо коло полиц у кочергах, дививси на опришків и їх богату ношу тай шош думав, але шо — то ніхьто ни знав — шо.
Нарешті опришки причєпилися до Никорина:
Мой – старий! Ми дуже красно у тебе попоїли. Харчь був добрий и здоровий тай ситний, а тепер бих просили тебе, аби ти шош нам поповістував, бо ти бував у світі – царами, тай ни одно єс видів тай чюв. А нам приказували люди, шо ти и гримовєти умієш”.
„Дєкую вам шо ви були ласкаві у мене похарьчювати, най вам Біг даст на пожиток, лиш вибачєйте ми, ек си шош вам ни удало або ни так смакувало ек треба, бо у мене ґаздині нима тай дітий ни ма лиш оцес охаблений хлопчішє” – відповів чемно и з повагов домашний ґазда.
„Добре усе – дідочьку — нам си удало н смакувало, а тепер просимо тебе розказуй нам за своє модне мальфарство. Нас це дуже зацікавило. Говори, лиш футко”.
„Ни умів я ні примовєти, ні бамбірити” – відказувавси Лукии. – „Навчів лиш мене один розумненький мальфарь примовєти собі до свої сарсами, шоби єк найліпше хотіла робити и ни спераласи моїм думкам. То був великий мальфарь, пари му нігде у світі ни було. Ни найшов уже я другого такого ек був тот, шо мене учів до різбярства примовєти. Ни находив я бірше такого чьоловіка, хоть из замолоду крутивси я царами цілі літа мої молоденькі, тай ни одно я у світі видів тай ни з одної бербениці їв бриндзи. Ходив я світами. Обійшов цілі наші гори. Був на Венграх у Босни, у Сербії, Румунії. Греції, тай обзерав туда я їх дуже файні й модні вироби. Я обзерав тото усе на тот спосіб, шо навчів був мене тот розумненький мальфарь – мудрий то був чьоловік – тоть був він пєнюга великий. – „Слухай Лукине” – розказував бувало він – „єк уздриш икі вироби, шо си тобі дуже удают, а схотів бес зрозуміти ек уни зроблені, тогди бери у жменю цу букурійку, шо тобі даю й дуже сильно прибагай це, шо хотів бес знати. Памнєтай уводно цу букурійку у чересті носити, а єк бес її загубив обо хоть дес забув, то усе би пропало”. „А ци та букурійка ни сказалаби вере у кого є найбірше золота” – крикнув оден опришок. „Ціхо” – крикнув ваташко опришків – „тобі Миколо уводно лиш золото у голові”.
„Ні” – говорив далі спокійно Лукин – „Я золота ни вмію шукати, бо вно мині ни потрібне. Золото шєстя ни приносит”.
„Дурний ти діду – ти ни знаєш, шо у світі е найліпше” – крикнув котрийс опришок з кута.
„Єк си вам моя бесіда ни удаєт, то я собі можу з нев мовчєти” — олютивси Лукин.
„Ни цебенькайте там нічьо легіники сокоденькі, бо єк ужу буком у калюхє, то си відразу у дребезки розлетите” — крикнув ваташко опришків, чьорноголовий, на своє товариство — „а ти ґаздо наш любий розказуй нам далі”.
Стало тихо у хаті ніхьто и ни писнув, бо усі си боєли чьорноголового, бо він хоть добрий був завше, але єк си осердив, то тогди бив на смерть. Ни дай Боже було шош против него поставитиси – убив би. Колис єк ше ни був опришком и ґаздував у Бережници, то убив жінку на смерть лиш за це, шо була трудна, тай ни хотіла из ним піти данцувати, у данец.
По тим головництві мусів він утікати у вопришки по через свою натуру, такий був биговатий. А у добрій злагоді то був би и цілий свій маєток роздав другим за пусто — у дарунку.
„Обзирав я, панове гості, такі файні вироби на світі, шо и віритиси ни хочєт, шо тоби могла людцка рука зробити”, – зачєв изнов говорити Лукин – „Тоти хрестики, чєпраги, боклаги мосєжем обвивані и цєточьками набивані, та люльки и перстені на шляхоцку форму. Брошки из золота сипані. Ґудзики до сардаків та чепраги и ретізі плетені. Ой люди добрі. Побратими рїдні – горєне жєхлі – ото були вироби. Було шо видіти” – говорив борзо Лукин.
„Я брав того у водну руку, а другов руков сєгав собі у черес, тай тиснув у жмени мальфареву букурійку. Я тогди видів яке це все було модне. Тай видів смих, єк то майстер сипав. Єк дув. Єк ковав й єк писав. И то так акуратно усе так видів, єк си уно діски робило, так шо ни мож було до того и одного слова доверечі. Відразу я усе зрозумів. Вітак ураз кортіло мене вертатиси ит хаті, тай такі самі вироби робити. З гірьков бідов стримував смих си ишє у світі, так мне перло домів робити й собі такі вироби, єк я їх видів у світі”.
Никорин Лукин далі розказував а опришки чімраз бірше цікавилиси йиго говірков, и ближилиси д’Лукинови, шоби мочі ліпше чюти шо він говорит. У хаті ставало горєчьо. Опришки упрівали від ватри, шо на них припікала з печі. Ставало чімраз бірше душно у хаті аж тєжко було дихати через дим из люльок.
И Лукин си розохотив. Створив старий буджьолїв тай показав опришкам фірмаки, писаки, клевчики – цілу свою мосєжницку сарсаму. А вітак пказав їм декотрі найфайнішші вироби, шо приніс їх из собов. аж дес из делекої Туречіни.
Ади – розказував гонорічіси Лукин – оці чепраги то дістав смих у дарунку від одної дуже файної дівчіни у Туречіні, шо була си луже пудно залюбила у мині. А отці рекізі, то я купив у водного старенького дідика аж під Кірлибабов за пєть банок А отцес келеф, то замінєв у водного цигана за титінь”.
„Скажико ти мині майстрику любий” – раптом заговорив Чьорноголовий – „чьому ти ни виробєєш такі самі доснагу річі, єк отце шо ти нам показуєш, бо твоя робота то икос инак ви-ходит, єк ця, ніби тота, але ни тота — ни подібна до неї”.
„Бо мене лиш думка цих виробів цікавит, а форма и писане їх, то уже виходиг из мої душі. Ади, я тут маю шош цікаве для вас, пане ваташку – сегодне єк раз виходит речінец, на тоти рекізі, шо ви шє тогїд у мене були собі замовили зробити їх. Думку тай спосіб я узєв з отцеї самої турецкої чепраги, а форму тай писане дав я їй своє, рідне своє жєхло гуцулске. А тепер скажіт ми поправді без фальби – котрі си чепраги и рекізі вам ліпше удаютци ці правдиві турецкі, ци мої – наші рідні гуцулскі?”
„Тато нима шо й говорити – відповів здивований ваташко опришків Чьорноголовий — по над твою роботу и писанє – то нима крашшеї у світі. Уна си мині найліпше удала, и то без фальби”.
Довго до пізна у ночі сидів Никорин з опришками у хаті показував їм свої вироби тай розказував їм за гуцулскі вироби и про майстрів та їх штучьки, шо тоти вироби виробєют, так довго уни сиділи, шо декотрі труднішші опришки подрімали тай порозходилиси спати: у комору, на стайню тай у вобориі. Хата зрідла від людий. У хаті лишилиси лиш три старші опришки з Чьорноголовим, тай домашний ґазда Лукин.
„Ни пішов би ти з нами у вопришки – запитавси нараз Чьорноголовий у Лукина, говорічі далі – ми би мали свого майстра, шо кожду річь сам бізуєт зробити – иди з нами. Шкода тобі самому сидіти у хаті тай вічьно банувати за своїми синами. Тобі з нами буде ліпше, тай веселішше”.
„Иди з нами – йди” – юдили йиго й другі два опришки.
Лукин підпер голов руками й мовчьки задививси на ватру у печі, а вітак заговорив сумовитим голосом — „Нираз уже я думав про це – ой нираз”. Він тєжко зітхнув: „шкода лиш мині того добра, шо йиго маю, бо єк бих пішов у опришки, то прийдут смолєки з мандатором, заберут усе добро моє, а решту понишют – й мені й фемілії моїй ни лишєт нічьо из цего. Найте мене – ни пїдмовєйте у вопришки. Я уже тут умру на отцим місци – а до мої смерти буду вам робити – шо зхочєте”.
„А єк би ти умер тут на місци, то ніби твоєго добра ніхто ни кивнет?”.
„Ой ні – права ни ма до него нікому, то усе моїх синів. А єк би ни вернулиси з войни, то цес усий мій маєток належитци моїй донці”.
„Но, а єк би ти умер лиш так про людцке око, для мандатора, а для нас лишивси живий, тай пїшов из нами у світ”:
„Це ни может так бути, бо так бих ни потрафив зробити й найліпший мальфарь” – аж закричєв Лукин.
„Табо жди Лукине ни кричі таке – я тобі про це шош зараз скажу. Ану лиш ти сідай отут изнов на своє місце, тай послухай мене, шо я тобі буду говорити, бо я уже нираз над цим застановєвси тай думав, єк то может бути”. – Казав Чьорнотоловий. Наближивси д’Лукинови, тай зачєв йиму шош потихоньки шепотіти у вухо. Лукин, из першу, шош крутив головов. Видко, ни приставав на Чьорноголового бесіду и раду, а вітак лиш слухав тай слухав, аж нараз голосно засмієвси на всу хату: „Добре. Дуже файно ви усе видумали – сказав сміючіси Лукин – лиш ни знаю, ци я зможу видержєти й удати умерлого, єк чєлідь будет приказувати у хаті надомнов, а леґіні мут играшки зводити у хоромах на посіжіню, шо аж си будут хати розносити ?”
„Ні – ни бійси. Грушки ни будет. Тай посіжінє ни метци робити, лиш комашня – відповіли йиму опришки. Ми потрафимо шє й так зробити, шо ледви и ксьондз будет тебе видіти. Ни бійтеси – лиш ждіт спокійно, шо будет за штука. За місєць, єк потеплієт на дворі, прийдут до тебе два наші опришки-товариші Федір тай Михайло. Уни оба уже мут добре знати, шо мают дієти тай робити”.
Шє трошки усі штири поговорили потихоньки у хаті, тай полєгали спати. А на зорях ишє темно було у горах, єк уже ніодного опришка ни було у Ликиновій хаті.
Ни задовгий чєс післідь того, закликав почерез годованця Никорин усі свої перві братя й сестри, а єк си уни позходили, привитали, попоїли й поговорили про ґаздівство, про маржинку, про здорове, тай про усєкі цікаві речі у Брустурах, тогди узєв Лукин склєнний погарь від горівки тай верг ний у тафльову пічь, шо аж скло дрібними крішечьками посипалоси на гостий.
„Ади, отак моє житє пукло уже тай розсипалося у порох, єк цес погарь – говорив Лукин – вибачєйте на мене, мої любі гості, але мій чєс уже прийшов – до трьох день уже мет чєрвак моє тіло гризти. Простіт ми братя тай сестри. Випрошєймоси – бо мині си снило, шо мушу умерти. Хоть на око я здоровий тай дужий шє виглєдаю, то однако мушу умерати тай уже, бо так ми душя уже вішюе”.
Ни хотілиси гості прошєти, бо виділи по ним, шо де йиму ишє до смерти, але шо си усі боєли Лукина, то мусіли мовчєти, тай слухати йиго.
Лукин роздав поману, сам за свою душу помижи гості, а грунт, ліс тай хати признав на синов й свою доньку. А вїтак на кінци сказав:
„Єк умру, то посіжінє мині ни смієте робити. Памнєтайте, шоби ніхто мені на грушку ни приходив, бо я лискоту й по смерти ни хочю уже чюти. Прошу вас усіх прийти на комашню мині, але уже аж тогди, єк мого тіла ни буде у хаті. Ни бійтеси, мете мати шо їсти тай пити, бо хочю, шоби ви мене довго темували, тай нагадували коли вам від їди калюхє плитов стали, а у роті від горівки – єзик задеревів. А тепер – Ива – дай мині того лікузіля, бо мині шош гірше стало у тілі. Ослаб смих. Напивбихси горівки, але пєному гляба би було йти до свєтого Петра. Горівка шє би могла мне дес по дорозі вивернути у грузь, вітак ше у самій комашин мігби я си прошумати, тай сперзвбих вам на ній забаву” – говорив Лукин легонько, усміхаючіси під вусом.
Й єк Лукин напивси чьогос из чітури, шо подав йиму її Иванко, тай єк хікнув три рази на гостий у хаті – то гості усі відразу повставали, випрошєлиси з ним, тай розійшлиси гет.
„Га-га а а” – засиієвси Лукин за гостями навздовгін так борзо, шо шє ледви й добре заперли двері, за собов – „уни самі не знают шо мают тепер робити. Дітьтьо вас бери – панове фамілійо. Ни мав я ніколи з вас нічьо – жадної вигоди. Футче їх кортіло у водно, шош з мене скористати тай мати. Але прудче воринє з’істе, лекше гребінков воду зберете, єк шош дістанете ви з мого маєтку – тфі! – Доста я зробив для вас, але ни для себе. Напасть. Їм си хочєт може шє їднанки від мене? Ни Діждете – довго шє клєв свою родію Лукин, тай латрав за нев, аж доків йиго сон ни зломив так пудно, шо ледви він злагодив трійцу тай свічьки собі до смерти, закім ліг на лавицу під вікном.
***
Від Бурсного ІІовівав теплий вітер. Сонце бралоси сієти світлом по мижи смеречє на городи де люди ни задовго уже мали веснвати. Хяопчішя тай дівки заходилиси уже палити вогні на Юрія Ближивси н полонинцкий хід. Депутати обреховували на равашях худобу собі до полонини кілько мают напрєтати. Мішенники знаминали и стригли вівці, вирубуючі на вухах у овец свої модні знаки, щоби по них на розлучєню мочі пізнавати свої вівці. Царинками и толоками скрізь весело поцоркочювали дзвиночьки на маржимі.
На підсіню опередь Никориної хати сиділи икіс два ґазди тай курили люльки. Ннкорин годованец Иванко, крутивси попередь хати тай шош гнкав сам из собов. – У долішній хаті на лавици лежів Лукин блідий спокійний. У зголовах ему джерга. У руках деревний хрестик. На ним червонні гачі. Сорочка біленька чіста. На ногах фійні капці тай нові постоли з білими волоками. На столі нова скатерть а на ній колачь тай світачі; а верх голови Лукинови – світучя убрана трійця.
Тоти оба ґазди шо сиділи опередь хати, то були старі Лукинові знакомці – Федор тай Михайло. Уни були убрані напів по гуцлски, а на пів у икимос міским шарапатю. Казали усім людем по дорозі, шо то унн є камратями Лукинових синов, тай іх періш випустили из войска, и уни були повернули до Лукина дати йиму знати, шо ни задовго вернутци из войни и Лукинови сини, але Лукина уже ни застали живого, тай тепер си тривожили єк би то дати знати на войну Лукиновим сивам, шо їх дяія уже нибошшік. От – жура.
А Лукин мучівси у хаті, лежічі мертвим на лавици. Спухав, шо опришки говорили прихожим людем на комашню. Из тої бесіди ставало йнму то смішно, то злісно. Йиму зле було живому лежєти так, єк має то лежєти мертвий. Шо чєс хотілоси чіхати від шмроду из свічьок, але чіхати боєвси. Мусів терпіти. Ииго и ксьондз би був ни пнзнав, шо він ни мертвий, такого то зіля дали йиму опришки напитиси. Був голубий, єк афина, а опришки натерли йнму лице ишє пшенишнов муков – цілком виглєдав так, єк мертвец. Але оба опришки однако ни пускали людий у хату, бо казали, шо то Лукин попер на икус заразливу турецку слабість шо может уци перенести на ціле село и на усу маржину. Люди хоть и ни вірили тим зайдеям, але однако у хату ни ишли, бо боєлиси и самого Лукина, навіть и по йиго смерти, тай тих обох зайдеїв, шо так пудио – жєсно дивилиси на людий – тимунь хьто був прийшов видознати покойника, то лиш перехрестився опередь вікнами а ни зазираючі навіть у хату — завертавси.
Тої днини, шо мала бути комашия, то тоти оба зайдеї аж понад вечєр попоїли, а оден з них зайшов у хату до Лукинови: тот схопивси та лиш запитавси, ци ни ма де близко коло хати чюжих людий, а вітак закричєв на Иванка: „Їсти давай – сметани тай буришіника, але футко – бо зараз тє буком” – а до опришка сказав: – а ви тепер добре сокотіт, доків я си ни наїм, тай накажїт Иванкови, шоби уважев на коти, аби кіт у коморі молоко ни спорснив, а Михайло най ни забудет у деревишєти, великим сверликом дирок навертіти, шиби я ише сегодне на комашни ни удушивси у деревишєти, єк ви мне там покладете”.
„Ни бїйси – сегодне уже ніхьто суда ни прийдет – ти харчюй здоров спокійно. Ми – усе залагодили єк слід. Ксьондз та атаман аж завтра прийдут на твій опровід, а шкапєта у руках наших добрих товаришів, уже ждут на тебе сегодне під Греготом”.
На комашню прийшли – ксьондз из деком, атаман тай фамілія й килька сусідів. Ни дуже хотілоси усім цулувати Лукина – на послідннм цулуванію, тай добре, шо опришки прикрили цілого Лукина полотном почерез тоту ніби заразливу слабість, бо моглиби були пізнати усі, шо він теплий а ни студений.
На цвинтари, єк спустили деревишєтє у єму. то опришки наметали наперед на деревишє богато фої й аж вїтак засипали глинов гріб, бо боєлиси шобиси Лукин до опівночі ни удушив у деревишєти, єк би глина просипала дирки у деревишєти.
По погрібі опришки запросили усіх людий назад до Лукина на комашню, бо аж тепер її йиму зробили, єк узєли тіло з хати тай йиго загребли. Повні хати зійшлоси людий на комашню, так шо у хатах ни було си де вернути. Позношували комашню, шо вариласи по сусідцких хатах. Опришки зарізали на комашиню вола, тай два барани. Перві сестри понаробювали голубців из солонинов. Величязні миски були понасипувані студенців, тай повні гуслінки бербениці прилагоджені були на цу комашню, бо Лукин був маючий ґазда – тай було з чього зробити гойну комашню й на цілі Брустури.
На комашни усі пили тай їли – споминали Лукина шіре, а Лукин у гробі каравси тай ждав товаришів опришків – боєеси, шоби ни прийшли запізно йиго відкопати, бо він тут тут душив-си уже у гробі.
Саме була темна опівнічь, єк прийшли опришки на цвинтарь; відкопали деревишє и ледво живого Лукина з него витегли, а вітак завергли деревишє глинов назад, а на гробі поукладали усе у порєдку так, ек було. Лукин сів на своє шкапе, тай разом из опришками потихоньки на конех пігнали почерез Шіпот на Ґрегіт. Уни цікаво йшли, бо довечєра хотіли бути аж на Гаджіні де на них ждало решта опришків у дебря, а дорога була далека и ни легка, бо уни си мусіли промикати бічьними плаїчьками, шоби по дорозі ни подибатиси из людьми, або смоляком, шо гонили горами, шукаючі за опришками.
Лукин ише цілих шість років ходив из опришками…
Хоть єк це штудерно усе опришки зробили, шо Лукии умер и йиго поховали, то однако були такі люди у Брустурах, шо знали, шо Лукин ни умер лиш пішов віл у вопришки. Але за це иіхьто не хотів голосно говорити, бо си усі боєлн. Иванко – Лукинів, годованец – діждавси из войни Лукииових синов, шо здоробі повернулиси из войни и перебрали собі від Иванка дєдіови маєток.
Єк розказували люди, то Лукин лише цілих шість років ходив из опришками и робив їм щораз то крашшу марфу. Инч мосєжники училиси робити на йиго роботі, бо він був перший и найліпший мосєжник. И до тепер таких чепраг и ретізів, єк він умів робити, ніхьто другий ни годин їх таких зробити, єк він робив. Тимунь кожду йиго роботу, а головно ретізі й до сегодие люди називают – „опришківскими ретізями”1).
Річка, повіт Косів, у травни 1936 р.
***
На раз справив меле Петро Шекерик Доників, жєбіский війт, на жехлий гуцулский говір! – Нираз заговорували ми оба довгу, бесіду на гуцуяску старовіччіну.
Хотівсмих си Йму вібвбечіти, тай розказував Йму – дес колис – за старі тай нові гуцулски вироби.
Але аднако я си бірше від нею навчів, ек він від мене.
Пане Петре, декую Вам — дуже файно!
Н. Околович
1) Такі опришківскі рекізі з чепрагами – Никориної роботи, дістав генерал Тадей Каспшицкий, тепершний міністер войни у Полші й гоноровий горожанин збірної волости Жебє, тай подарував на вічьну памнєтку по Никориному для Гуцулского Музея у Жебю.
